ТРОХИ ПРО НАЦІЮ та АНАРХІЗМ
Сімнадцятилітній юнкер Войков Олександр Євгенійович, раннього дня, одягнув білу сорочку, чорні карбонарієвські штани, потім зверху накинув вельветову куртку, куди і поклав два заряджених ділінжера, вийшов на вулицю і зупинився біля кондитерської «Бім Бом». На подвір'ї під розлогим кленом він випив чаю з тістечком «Безе». І став чекати.
Чекав він не довго. За п'ять хвилин з'явився сам губернатор міста Єкатеренограда у супроводі трьох фліків, тобто поліцейських. Олександр Войков став на повен зріст, не криючись, трьома пострілами з двох дилінжерів розстріляв жандармів, а четвертим наповал звалив губернатора. Через годину він сам здався владі і відповів, що робить це на благо Батьківщини.
Олександр Євгенієвич Войков належав до кола анархістів - соціалістів. Батько його - потомствений дворянин, улюбленець імператора - відразу відмовився від сина. На суді була присутня мати, четверо братів і ще одна дівчинка - Марія Євгенівна Войкова, його сестра і моя бабця, від якої я про це і дізнався. На суді Олександр отруївся, лишивши з носом як царя, так і все стовпове оточення дворян. Ось така історія - чистокровна, як арабський кінь.
А ось цю дату я пам'ятаю точно - 15 квітня 1983 року, місто Хорол, що на Полтавщині. Я тільки-но перестав шлятися Пітером, тоді Ленінградом, і засів у своїх знайомих. Це була хижа п'ять на п'ять, з вікнами, забитими диктом. Ми сиділи і пили самогон, курили щось дике і люте і слухали «Свободу». Нудний і єхидний голос Войновича, його належність до касти работоргівців з монголо-татарської Московії, викликали під ранок обурення. Ми накидали, вірніше, під мою диктовку написали панегірик «Анархізму як одному з національних рушіїв самостійної і незалежної України» Я поставив підпис Вальпараіз Гугеншайнер. На наступний ранок цим було обклеєне містечко. Потім я знову наліг на ноги і подався до Пітера, але осів у стольному граді всіх столиць світу - місті Києві. Здається, тоді весна тягнулася сивими смутними туманами і алкогольним психоделічним смурняком. У смердючому привокзальному КПЗ до мене доходить, що я останній націонал-анархіст-синдикаліст. Не зважаючи на дискомфорт і антисоціальні п'яні харі сокамерників, я умиротворено засинаю: молодість! Зранку на мені порвали чорну майку, з білою набивкою Дженіс Джоплін, з торби повитрушували зошити з моїми творінням і викинули - спочатку зошити, потім мене. І я подався манівцями до знайомих.
Значить, ти пересуваєшся окраїнами міста, розуміючи різницю між країнами. Твої довгі, до задниці, коси викликають праведний гнів. Баби і молодиці в тролейбусі говорять, що ти пєдік, і ще щось там, але ніколи - в голос, и ловиш їхнє ставлення по очах, міміці, котра для бродяги - справжній апокриф. Там, звідки тебе принесло, говорять грубіше і відвертіше, а також можуть нанаждачити по писку. Ти цінуєш цей досвід, а тому на шляху до Троєщини перекидаєшся з одного транспорту на інший. У знайомих ти відразу потрапляєш на весілля. Так ти поволі закручуєшся в систему, сам того не відаючи: безлику, безстатеву, але жорстоку, як чіткі рухи коліщаток старовинного годинника, що кожного дня перевіряється майстром. Хто такий майстер? А ніхто. Жертви системи сплять спокійно, а на ранок за ними прийдуть або вони приповзуть самі.
На українському весіллі Гаргантюа і Пантагрюель зменшуються до розмірів злобних карликів, а американська сексреволюція по-дитячому шмаркає носом зелені соплі. А оскільки всі ходять на п'ятихвилинки і загальні збори, і в кожного вдома висить поруч з іконою світлина Першого секретаря СРСР, то після хорошого буха ідуть серії анекдотів про політиків. На третій день п'янства, сексуального розвою, залишаються найстійкіші, закохані (тут, на весіллі) парочки, а ще родичі - з кам'яними обличчями, витріщеними очима (коли-то борги віддавати): «Семен, шо то в світі робиться, геть подуріли люди». Як тільки сиза і металева тверезість вернулася на обличчя моїх знайомих, то вони відразу перестали сприймати мою патлату і бородату фізіономію.
Є такий художник - Віталій Кошляк. Він розповів, що його сусідові подарували породистого пса. Сусід радісно взявся за його виховання, тобто муштрував, як справжнього дворнягу. За кілька місяців пес перетворився в дебіла, але дворнягою не став, хоча весь час гидив під себе. Так Хрущов розправлявся зі своєю ж таки «відлигою» - заганяв по божевільнях усю дисидентську публіку. Можливо, як зі своєї дзвіниці, він мав рацію. Коли я прихворів, і мені довелося лягти до лікарні, то навіть був зрадів, що допишу нарешті роман. Роман дописав, але наслідком було творіння, подібне до Франкенштейна - зшите міцно досвідом з чотирьох різних кусків. Так поступили і з нашим народом, якщо виходити з цих двох показних епізодів, а не йти здравою стежкою розуму. Бо тут здравий смисл - відсутній, як вода в унітазі десь побіля Сахари, щоправда там ніхто не знає, що таке унітаз.
Помаранчевий Майдан. Буря в стакані води. Прийшла і вилизала усіх з домівок терпка справедливість. ЗМІ паленіють від сорому. Бомжі одягають гуманітарні нові штани, п'ють безкоштовно каву, тирять на закусь ковбасу, в деяких точках досить не дешеву. Нудний, як дитяча тягучка, сніг, і ще студенти, і ще помаранчеві і сині, нагодовані бабушками з табору помаранчевих, пенсіонерами, що трусять сивими патлами і вірять, що той, хто прийде - святий. А там, десь далеко, велетенські селекційні бджоли розмахують крилами. Це наші «любі друзі», що викидають шалені гроші на забудову тристалітнього клозету, а інші нехай вдавляться, бо вони ж бо живі. Що мертвим скажеш, те вони і почують. Гетьман за те махає ручкою і вказує, що анархічного віче вже не буде, щокою спустити його подалі. Саме так: кращого не вигадали, буде він святим через років сто. Анархічне віче, що надирає задницю усім живим і ненародженим, сьогодні у відгулі.
Якщо листати жовті сторінки, то можна означити нашу історію ось так: жив-був, убив брата, потім брат убив його і став на цьому будувати державу. Далі, хоч очі по виколупуйте, нічого не знайдете. Хіба що всі наші князі будували храми, а в перервах затято панахали горлянки. Ще Мазепа. Він вивищував прекрасні храми, збирав бібліотеки, дружив до самих сивин з Петром Великим і з якоїсь капості вони розсварилися. Коли Мазепа збирав військо, то з громади мало хто повірив, що колишній малороський васал щиро бажає незалежності. І тому то ми і програли - від власної недовіри і власної скритності. Це. звісно, третя сторона медалі. Але про неї умовчують. Чомусь про подвиги Вашингтона. що згноїв половину армії за просто так, американці розказують, але при тому вважають його своїм героєм. Всього не визначиш і не приховаєш. Зараз відбувається подібне: реставрують церкви, що належать до московського патріархату, який анахемстував останнього українського вождя. На мистецтво грошей не вистачає. Ніхто не збере віче і ніхто не скаже гетьману: чого доброго завтра когось та й диви не дорахуєшся. Це навіть не сумно. Семен, що то в світі робиться, геть подуріли люди!
З усього випливає, що анархізм - природна етична частина українського народу. Ось так. Від віче, коли невгодно князя стягали з престолу хлопаки в рваних свитах, гайдамаки гострили кілки, і до наших часів, тобто до помаранчевого майдану. Недогнутого, недоробленого, швидше подібного на древні суголоси слов'ян, що пробували виживати у роздвоєній шизофренічній сутності. Хоча наша Історія - чорна діра. Те, що нам розповідають історики, ще страшніше, ніж правда. Український анархізм виростає ледь не до чортового піднебіння, хоча до пана Кропоткіна, до терористів немає ніякого відношення. Це пряма родовідна від українського козацтва, де завжди ставили за виконання закону і справедливості. Де був чужий расизм, у противагу нинішньому суспільству, чуже пригноблення, як у нинішньому суспільстві, де права та свободи людини, як вільного індивідуума відстоювався до останнього. Сумно, що люди подуріли. А може вони і не приходили до пам'яті, а, Семене?