Олесь Ульяненко. Там, де Південь (уривок)

Голубооку голову Біби знайшли під порогом  Ольки Коваль... Але це відбулося  до того, як ми знову зустрілися. Після  цього випадку чи закономірності, для неї і для мене, позначеної роком, я намагався уникати людей. І не просто з нашого оточення, а взагалі людей. Власне, воно виходило так: я бажав бачити її, слухати її голос, м’який, як  південний полудень, тримати в долоні її довгі холодні пальці. Але мене помалу, уперто зносило у інший бік. Тому про перебіг подій, невблаганний і перебреханий, я дізнавався від десятка людей, котрі назвалися друзями. А з такими навряд чи поквитаєшся чи відчепишся, і я не міг, так, одним робом, полишити своє життя. З паскудним і надутим сенсом... Але наприкінці вже цього літа, що зараз далі, ніж сніги Антарктики, я зустрів її... Мені мало от-от виповнитися вісімнадцять. Але я вперто був упевненим, що у моєму житті щось перемінилося. Ми сиділи в кав’ярні – тихому, майже безлюдному, з чіткими запахами дешевої кухні, місці, аметистовому п’ятачку, з голосами, зовсім нереальними голосами обслуги, звуками з життя неіснуючого і небаченого, але невидимим нахабством прилиплого і приписаного до тебе. І це якимось чином пов’язувало нас: ми знали, що змінити вже нічого не можна. Ми відчували себе або занадто розумними, або занадто дорослими. А тому все: зелений присмерк у вікнах, з маслом вогнів порту, добротні столи на прямих ніжках, наче тільки-но їх витесав тесля, порухи людей, напівголоси безцеремонно і безпідставно намагалися нас зв’язати. І від цього відстань між нами робилася ширшою і ширшою.

     – Я не розумію, як так можна чинити...–  розпочала вона, без жодного оправдання в голосі, але з тією інтонацією, що гра для неї давно скінчилася, хоча не виключено – все повториться.

     – Ти про Бібу?

     Вона  промовчала. Тільки нахилила голову. Так, наче говорила, що вона у всьому цьому не винна, а винен я сам, ні, що, напевне, немає ніякої різниці між мною і Бібою.

     – Він так живе... І ти так зараз  живеш... – сказав я... – Нічого особливого.

     – Ти так гадаєш? – вона знову говорила так, наче між нами нічого не відбувалося. Нічого не відбулося... Тоді я запитав просто:

     – Ти це зробила з-за мене?

     Вона  задумалася, наскільки жінка може задуматися, щоб приховати свою природну брехню.

     – Ти погано знаєш жінок... Ти надто  молодий, щоб зрозуміти...

     – Ага... – я позіхнув, і мені справді  було зараз байдуже. – Негідні  приклади для наслідування... Марнославство  – погана річ, коли ти наслідуєш  когось, про кого ти нічого не знаєш. Фантазія – дуже підступна штука.

     Тоді  до мене дійшло: вона ані в чому не розбиралася. Мені свербіло сказати, що життя та її уявлення про це життя відрізняються, як ворона від курки. Що я не Біба, і що винні обставини, що навіть доктор, що присадив її  на морфін, не може бути таким, яким вона собі його уявила. Але це не може бути і не буде причиною, що ми лишимося разом, до кінця чи до середини життя.

     – Він потвора... він потвора... він  потвора... – погляд її упав десь у  середину. Вона уперто повторювала  слова, наче намагаючись зчепитися  з усім світом, цим крихітним смердючим світом дешевої забігайлівки. Вона продовжувала грати, і щиро грати. І Біба брав реванш наді мною, а я для неї був невідомо ким. Їй аби говорити, не називаючи його по імені, але Біба десь жив не так далеко, за її спиною. Льотав, як довбаний чорт із пекла. І цього не міг не зрозуміти навіть дурень.

     – Пішли, – сказав я.

     Вона  на знак згоди схилила голову і  відірвалася від тонких ниток  навколишнього: взяла мене за руку, і у мене пішла голова обертом. Так вона сиділа – плечем до мене, намагаючись хитрим жіночим оком обхопити всю обстановку, все навколишнє: як вона виглядає серед цих людей, і що вони думають про неї, про мене і взагалі... Її цікавив навіть кіт, замурзаний, з кислотинням у очах, що терся брудною шерсткою об ноги відвідувачів. Її цікавили ці люди. Її цікавило все. І зробила вона з Бібою те заради цікавості. Її цікавили пара одиноких голосів, що сперечалися у темному кутку, під кирпатою від давності картиною. І я розумів, що то була закохана парочка, що не одну годину вирішувала свої стосунки. І до цього їй було діло... Будь я доросліше, з досвідом, то неодмінно б зрозумів, що відбулося чи відбувалося там, на Варварівці. А зараз ми просто сиділи, плечем до плеча, один біля одного. Зовсім чужі і непотрібні. Потім ми вийшли. Надворі стояла спека. А над Півднем, вірніше, над Аляудами йшов дощ.

     – Красиво як... – сказала вона і  взяла мене під руку: з прочинених дверей тріщали, перекриваючи вуличний тлум, два голоси. Я обійняв її. Тіло її видалося неймовірно худим і дужим. Ірка тремтіла. Я понюхав її волосся. Пахло яблучним шампунем.

     – Ходім до мене, – просто сказала  вона... І тут полив дощ.

     Вона  стояла під дощем, повертаючи голову, наче красива породиста собака, донюхуючись  до запахів, вслухаючись у звуки, а я  жив і дихав паралельно – принаймні до цього часу, –  але з напливом вітру, дощу, я побачив  її світ так, як дивиться вона на нього: там не існувало потворного, а все грало, деренчало, дзвеніло коліщатами у звичному ритмі. Вона притиснулася до мене і ми пішли вулицею. Вулиця самотня... Вулиця і дощ, – подумав я.

     Вдома вона одягнула того зеленого халата і  ходила кімнатою на довгих, струнких, засмаглих до золотого ногах, без будь-якої мети, наче щось шукала. Нарешті вона підійшла і обняла мене за шию.

     – У мене є план. І ти мені допоможеш... – і упала спиною на диван, розкинувши широко руки.

     – Ми пограбуємо аптеку, державний банк, поїзд із золотим схроном, – бовкнув я.– І не мрій. Звертайся до Біби...

     – Тоді чао...– сказала вона і вирубилася на дивані. – Ми можемо зупинитися на маріхуані... – Очі у неї закотилися, і вона справді заснула.

       Я тихо вийшов, виносячи легкість  пустоти. Все нарешті стало на свої місця. Я пройшов Першу Слобідку, темну, як діра в преісподні. Другу, – зайшов на колії, і вже за півгодини стояв на Аляудах. Мені треба було повернутися, але молодість не вміє прощати і повертатися. Молодість зла і нахабна. Я стояв і слухав, як по жерстині гаража тарабанить дощ. Кілька чоловік стояло на стрьомі. Колись це належало Фімі і Халяві. Зараз тут вправлялися гагаузи. Але я знову подумав: треба повернутися в тепло її кімнати, пробачити, якщо є щось пробачати. Треба повернутися. Дощ стікав під мене калюжами. Я все упертіше і упертіше думав про неї. Втрата рухала мене у правильному напрямку. І я подався до Пєци. 

     *** 

       Дощ стояв тільки над Аляудами. Пєца заникався під важкою  гранітною плитою і вивчав  обрубану клешню теплотраси. Я  присів, закурив і ми мовчки продовжували дивитися на трубу, як на сьоме чудо світу: чи може вона візьме та і похєзає. З продувом.

     – Ну, а далі в мене мозків не вистачає, – сказав Пєца.

     – Нічого. Прийде час, вистачить. Ми сюди мєлких з рогатками посаджаємо. З підшипниками... Усьоок?!

     Пєца  подивився так, наче справді у  цьому житті щось вирішував. Худі і гострі плечі його тремтіли.

     – Блядь, – скзав він. – Старі  щось замишляють. Тут не один драпом пахне...

     – А ти що думаєш? – навмання сказав я.

     – Не знаю. Спиться мені погано. І кусок в горлянку не лізе. І людей шугаюся, – відповів Пєца.

     – Менше драпу кури....

     – Не задрочуй. Пішли краще на Третю. Вип’ємо.

     – Ні. Не хочу, – сказав я. – Піду.